Як люди боролися зі спекою до епохи кондиціонерів

Щодня користуючись багатьма давно звичними нам речами, ми мало замислюємося про те, звідки вони з`явилися, хто їх винайшов, хто перший почав використовувати, як давно це було і як до цього обходилися без них.

Відео: Хто говорить Том і Друзі - Спека (38 серія)

Візьмемо, наприклад, кондиціонер. Людям, що живуть на більшій частині території Росії, цей побутовий прилад може здатися такою собі розкішшю - з кондиціонером, звичайно, комфортніше, але можна цілком обійтися і без нього. Але для Америки він став пристроєм, який змінив країну. Про кондиціонери прийнято говорити як про прилади, охолоджуючих повітря, але ефект від їх появи простягається набагато ширше температурних графіків. Завдяки кондиціонерів змінилася архітектура будівель, місця проживання людей і те, як вони живуть. Можна сказати, що кондиціонер створив сучасний американський спосіб життя.

До появи механічних пристроїв, що охолоджують люди постійно винаходили різні варіанти того, як знизити температуру в своїх оселях. На жаль, більшість з них були або малоефективні, або дуже затратні. Активно використовувався лід, але його, як ви розумієте, треба було регулярно закуповувати, що було по кишені далеко не всім. Лід в зимовий період добували на замерзлих водоймах Нової Англії і поставляли по всіх Сполучених Штатах, а також в країни Карибського басейну і навіть Індію! До певного моменту рятувала низька щільність населення, велика кількість зелених насаджень і те, що багато городків знаходилися на березі великих водойм. До того ж люди не особливо поспішали переселятися в спекотні південні штати. У тому числі і тому майже всі великі американські міста будувалися на відносно комфортною для проживання північній частині Америки.

Торговець льодом. Техас, 1939 рік.

Подивіться будь-яке фото Нью-Йорка початку 20-го століття: мегаполіс, забудований висотними будівлями, бруковані вулиці, електричне освітлення, система водопостачання, каналізація, численні лавки і магазини, що працює громадський транспорт, підземні та надземні лінії метро, школи, бібліотеки і так далі , а прохолода в жаркі літні місяці досягалася лише за допомогою шматка льоду, відкритого вікна та електричного вентилятора. До того ж життя сильно ускладнював прийнятий тоді дрес-код. Довгі сукні у жінок, костюми і обов`язкові капелюхи у чоловіків. Не дивно, що від багатьох досить сильно пахло потом.

Співробітники компанії Andrews Paper Co. в літньому одязі, Вашингтон, 1917 рік.

Кондиціонер змінив американську архітектуру. Особливо це торкнулося приватного житлового будівництва. До появи кондиціонування в будівництві активно застосовували такі матеріали, як камінь і цегла, які довше тримали і тепло, і холод. Стелі в приміщеннях робили вище, щоб гаряче повітря збирався над головою, залишаючи мешканцям відносну прохолоду внизу. З`явилися пізніше стельові вентилятори допомагали піднімати тепле повітря вгору влітку і опускати його вниз під час зими.

Офісний планктон в 1912 році. З приладів для охолодження лише вентилятори на стінах.

Приватні будинки будували в основному двоповерховими. Причому спальні завжди облаштовували на верхніх поверхах і використовували їх тільки вночі, відкриваючи навстіж вікна. Все життя відбувалася на першому поверсі. Вікна робили по можливості з усіх боків будівлі, щоб продувати внутрішні приміщення. Над міжкімнатними дверима робили спеціальні вікна, що відчиняються, які покращували циркуляцію повітря в кімнатах.

Житлові будинки в Вашингтоні, округ Колумбія. 1920 рік.

З південного боку будинку завжди висаджували дерева, котрі творили тінь. Причому влітку вони служили перешкодою для сонячних променів, а взимку, коли листя опадали, навпаки, пропускали їх в приміщення. Те ж саме стосувалося і повсюдного озеленення міських вулиць, які засаджували деревами з розлогими кронами, які давали хорошу тінь. У будівлях активно використовували ефект тяги, роблячи сходи відкритими і витягаючи через них гаряче повітря наверх і на вулицю. Невеликий задній дворик, засаджений деревами, кущами і рослинами, теж мав свою функцію. За допомогою відкривання-закривання певних вікон і дверей в будинок надходив прохолодне повітря з заднього двору і йшов на вулицю гаряче повітря з приміщень. Вікна закривали віконницями або щільними шторами, щоб не допустити нагрівання стін приміщення і меблів від сонячних променів. У будинків обов`язково були великі криті тераси, на яких спали під час спекотних літніх місяців.

Будинок в Джорджії, 1944 рік.

Міським жителям доводилося гірше. Під час сильної спеки вони рятувалися в міських басейнах і всіх доступних водоймах. Пляжі були переповнені. Спати ж їм доводилося на пожежних сходах або зовсім на вулиці.

Діти купаються в Центральному парку, 1944 рік.

Черга за безкоштовним льодом під час особливо жарких днів. Нью-Йорк, 1900 рік.

Пожежні гідранти в Нью-Йорку призначалися не тільки для того, щоб гасити вогонь, а й для того, щоб охолоджувати його жителів.

Діти купаються у воді з гідранта. Нью-Йорк, 1939 рік.

Старі висотні будівлі завжди мали складну П- або Н-подібну форму, щоб у всіх приміщень всередині була максимальна кількість вікон. Аж до 40-х років вікна багатьох нью-йоркських хмарочосів були обладнані маркізами, які закривали приміщення від прямих сонячних променів, а всередині дзижчали численні вентилятори, розганяється вологий і задушливий повітря.

Флетайрон-білдінг, 1909 рік.

Відео: Севастопольські медики радять, як пережити спеку

Більшість міст на півдні і багато міст на півночі США вимирали під час літніх місяців. Люди переїжджали жити в інші місця. Багато їхали на океан, узбережжя якого було забудовано апартамент-готелями. Столиця США в літні місяці перетворювалася на місто-привид.

Блок у вікні насправді не кондиціонер, а спеціальна люлька для немовляти.

Заради того, щоб хоч трохи охолодитися, люди були готові годинами кататися на двоповерхових автобусах з відкритим верхом або трамваях, вікна яких були або відкриті, або зовсім відсутні.

Діти лижуть лід під час спекотного літа 1911 року.

Людиною, що змінив Америку, став 25-річний Уїлліс Керріер з міста Баффало, штат Нью-Йорк, який працював інженером в компанії Buffalo Forge Company. Вирішуючи проблему зайвої вологості повітря в приміщенні бруклінськой друкарні в 1902 році, він зібрав і встановив в її підвалі пристрій, що стало першим в історії кондиціонером. Але це був не той компактний блок, до якого ми сьогодні звикли, а величезний механізм, який займав майже всі підвальне приміщення. У тому ж 1902 року систему кондиціонування замовила Нью-Йоркська біржа, яка встановила її вже не для вирішення виробничих проблем, а для комфорту співробітників, які працювали в будівлі. Далі пішло-поїхало. Першим офісною будівлею з системою кондиціонування стало Ермор-білдінг в Канзасі, штат Міссурі, а кожна його кімната була обладнана індивідуальним термостатом.

Вілліс Керріер зі своїм дітищем.

Перший пристрій для охолодження приватного будинку з`явилося в 1914 році. Компактним його теж назвати було не можна. Створив його той же Керріер, а встановили перший домашній кондиціонер в особняку Чарльза Гейтса, сина магната Джона Гейтса, який зробив стан на колючому дроті. Забавно було лише те, що особняк Гейтса знаходився в столиці штату Міннесота - Міннеаполіс - місті на півночі США з далеко не самим жарким кліматом. Довгий час через високу вартість і великих розмірів кондиціонери були долею виключно великого бізнесу. Їх встановлювали в універмагах, кінотеатрах, готелях і тому подібних місцях. У приватних же будинках вони ще дуже довгий час зустрічалися досить рідко.

Кондиціонер компанії «Керріер», 1928 рік.

Відео: Небувала спека встановилася на Півночі США (новини)

Першим кінотеатром з системою кондиціонування став нью-йоркський «Ріволі», що належав знаменитій Paramount Pictures. У 1925 році за пропозицією Керріер його обладнали кондиціонером, і продажу квитків зросли в кілька разів. Справа в тому, що всі без винятку кінотеатри мали проблеми під час спекотних літніх місяців. Глядачі не хотіли сидіти в задушливих закритих приміщеннях, через що навіть найпопулярніші фільми йшли в напівпорожніх залах, а кінотеатри терпіли великі збитки. Проблеми зникли з появою кондиціонера, а кінотеатри стали наповнюватися битком, так як люди стали ходити туди не тільки для того, щоб подивитися кіно, але і для того, щоб просто посидіти в прохолоді. Це, в свою чергу, змінило час прем`єр фільмів і графік їх виходів. Багато картин стали з`являтися на екранах влітку, під час активного паломництва в кіно. Перевага кондиціонера стало настільки очевидним, що всього за п`ять років системи кондиціонування Керріер були встановлені більш ніж в 300 кінотеатрах по всій країні. Кондиціонерами обладнали офіси, магазини, госпіталі, заводи, залізничні вагони і т.д. Вони покращували умови і збільшували продуктивність праці в літні місяці. Кондиціонери дали можливість подорожувати з великим комфортом і жити з комфортом там, де раніше жити було неможливо.

Кінотеатр «Ріволі», 1925 рік.

У 1931 році з`явився перший віконний кондиціонер. Все б нічого, та тільки коштував він більше, ніж деякі будинки. Більш-менш масовими ці прилади стали тільки в 50-х роках минулого століття, а до того часу Америка, та й все інше людство, як-то обходилися без них. Поява доступних кондиціонерів зробило революцію на ринку нерухомості і змінило демографію країни. Відтік населення з південних штатів, що тривав всю першу половину 20-го століття, змінився на бурхливий приріст. Почалося активне заселення Флориди, Каліфорнії, Техасу, Джорджії, Нью-Мексико і інших штатів «Сонячного пояса» США. Земля навколо великих міст стала масово забудовуватися недорогими дерев`яними будинками, обладнаними віконними блоками, що в комплексі з іншими причинами призвело до масової міграції населення в передмістя і змінило Америку назавжди. Люди стали більше проводити часу вдома, а телебачення остаточно прив`язала їх до дивана. Відпочинок на океані з сезонного спочатку перетворився в тижневий, а потім і зовсім скоротився до декількох днів. Необхідність переїжджати на океанське узбережжя під час жарких місяців відпала, що призвело до занепаду і закриття багатьох американських курортів типу Коні-Айленда і Атлантік-Сіті. У той же самий момент автомобілі, літаки і кондиціонери зробили доступним відпочинок в нових місцях типу Флориди, Мексики або Карибів.

Власники фан-блогу журналу The New Yorker newyorker_ru перевели для мене чудове есе Артура Міллера, що розповідає про те, як жилося за часів до кондиціонерів.

Не пам`ятаю точно, в якому це було році - в 1927 або 1928-го, спека стояла в вересні просто божевільна. Чи не спадала вона навіть після початку навчального року - ми якраз повернулися з нашої дачі в Роквей-Біч. Всі вікна в Нью-Йорку були навстіж, а на вулицях було безліч торгових візків, в яких можна було купити колотий лід або посипаний кольоровий цукор за пару пенні. Дітьми ми стрибали за цими повільно котяться, запряженими кіньми возами і крали по одному або два шматочки льда- лід пах трохи гноєм, але освіжав долоні і рот.

Люди на захід від 110-ї вулиці, де я жив, були надто заможними, щоб висиджувати на своїх пожежних сходах, але від кута 111-й і далі, як тільки наступала ніч, люди діставали матраци і цілими сім`ями, в одній нижній білизні, розташовувалися на своїх залізних балконах.

Навіть вночі спека не спадала. З парочкою інших дітей я йшов по 110-й до Парку і прогулювався серед сотень людей, які поодинці або сім`ями спали прямо на траві, поруч з великими будильниками, які виконували тиху какофонію - один годинник Синкопованих з іншими. Діти плакали в темряві, чоловіки перешіптувалися низькими голосами, а де-небудь поблизу озера чувся раптовий жіночий сміх. Я можу пригадати тільки білих людей, що лежать на траве- Гарлем тоді починався зі 116-ї вулиці.

Пізніше, в 30-і роки, за часів Великої депресії, літні місяці здавалися ще спекотніше. На Заході то був час розпеченого сонця і піщаних бур, коли цілі ферми, які страждають від посухи, знімалися з насиджених місць. Оки (жителі штату Оклахома), увічнені Стейнбеком, здійснювали свої відчайдушні кидки до Тихого океану. У мого батька тоді було невелике виробництво з пошиття пальто на 39-й вулиці, де на швейних верстатах працювали близько дюжини чоловіків. Навіть дивитися на них, що працюють з товстими вовняними зимовими пальто в таку спекоту, було для мене тортурами. Закрійники отримували відрядну зарплату - оплачувалося тільки готове кількість швів, так що їх обідню перерву був вельми нетривалим - п`ятнадцять або двадцять хвилин. Вони приносили їжу з собою: пучок редиски, помідори, огірки та баночку густої сметани. Все це вони нарізали в свої миски, що зберігаються під верстатами. Також звідки-небудь з`являвся кусень хліба з грубої непросіяного житнього борошна, який вони розривали на частини і орудували немов ложкою, зачерпуючи овочі зі сметаною.

Чоловіки постійно потіли, і я згадую одного працівника, у якого піт капав вкрай оригінальним способом. Він був крихітним хлопчиком, який в роботі нехтував ножицями і в кінці кожного шва завжди відкушував нитка замість того, щоб перерізати її, так що залишки ниток прилипали до його нижній губі, і до кінця робочого дня у нього виходила різнобарвна борода з ниток. Його піт тік по цим обірваним ниткам і капав на тканину, яку він постійно витирав ганчіркою.

З огляду на що стоїть спеку, від людей, звичайно, пахло, але від деяких пахло набагато сильніше, ніж від інших. Від одного з закрійників смерділо як від коня, і мій батько, який, як правило, не розрізняв запахи (ніхто не розумів чому), стверджував, що міг відчувати запах цієї людини, і звертався до нього завжди з пристойної відстані. Для того щоб заробити якомога більше грошей, цей закрійник працював з 5:30 ранку до півночі. В Бронксі у нього було кілька квартир, а також він володів земельними ділянками у Флориді і Джерсі - він нагадував жодного напівбожевільного хлопця. У нього було могутню статуру, пряма постава, збиті волосся на голові і чорні тіні на щоках. Він пирхав мов коняка, штовхаючи різак за викрійками крізь приблизно вісімнадцять шарів матеріалу. Одного разу пізно ввечері він заплющив очі від роз`їдає очі поту, утримуючи матеріал лівою рукою і натискаючи на вертикальне, гостре як бритва, лезо, що рухається взад і вперед, правою рукою. Лезо різонуло по його вказівного пальця в районі другої фаланги. Він сердито буркнув, що не поїде в лікарню, підставив руку з обрубком під кран з водою, потім замотав руку рушником і знову повернувся до верстата, пирхаючи і воняя. Коли кров просочилася крізь рушник, мій батько вирубав його верстат і наказав йому їхати в лікарню. Але на наступний ранок він вже був на робочому місці і знову працював з раннього ранку до пізнього вечора, як зазвичай накопичуючи гроші на нові квартири.

У той час ще ходили потяги упродовж 2-й, 3-й, 6-й і 9-й авеню, а багато автомобілів були зроблені з дерева, з вікнами, які, звичайно, були відкриті. Бродвеєм ходили відкриті трамваї без бічних стінок, в яких ви принаймні могли ловити вітерець, нехай теплий. Зневірені люди, не в силах витримати спеку в своїх квартирах, платили 5 центів і безцільно каталися пару годин на трамваї, щоб трохи охолодитися. Що стосується Коні-Айленда, на вихідні кожну ділянку пляжу був настільки забитий людьми, що практично неможливо було знайти місце, щоб присісти, покласти вашу книгу або хот-дог.

Вперше я зіткнувся з кондиціонером в 60-х роках, коли зупинився в готелі Челсі. Так званий менеджмент готелю встановив кондиціонер на коліщатка, який досить безглуздо охолоджував, а іноді нагрівав повітря, в залежності від того, скільки глечиків води було в нього залито. При початковому заповненні водою він починав розбризкувати воду по всій кімнаті, так що доводилося повертати його обличчям до ванною, а не до ліжка.

Одного разу один джентльмен з Південної Африки якось сказав мені, що в Нью-Йорку в серпні спекотніше, ніж в будь-якому іншому відомому йому місці в Африці, але люди тут чомусь одягнені як в північному місті. Він було хотів надіти шорти, але побоявся, що його заарештують за непристойну поведінку.

Страшна спека створювала нелогічні рішення: лляні костюми, на яких залишалися глибокі складки, після того як хтось згинав руку або ногу- чоловічі солом`яні капелюхи, жорсткі, як маца, схожі на негнучкі жовті квіти, щорічно розквітає по всьому місту в перших числах червня . Капелюхи залишали глибокі червоні вм`ятини на чоловічих лобах, а зморщені костюми, в яких повинно було бути не так жарко, доводилося весь час поправляти то вниз, то вгору, то вбік, щоб дозволити тілу дихати.

Влітку місто плив, немов у тумані, в якому особливо сприйнятливі люди без кінця повторювали дурне вітання: «Жарковато, так? Ха-ха ». Це було схоже на останню жарт перед тим, як світ розплавиться в океані поту.

Артур Міллер